МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ
Було обстежено 132 жінки з трубно-перитонеальним безпліддям, в якості контролю було обстежені 30 здорових жінок. Всі обстежені жінки методом випадкової вибірки були розподілені на дві групи: основну (n=68) та порівняння (n=64). У післяопераційному періоді пацієнтки основної групи отримували лікувально-профілактичні заходи згідно до розробленого підходу, а групи порівняння – згідно до традиційного.
Рівень фібриноген та продуктів деградації фібриногену/фібрину вивчався для визначення активності руйнування фібринового матріксу; показники обміну сполучної тканини – вміст білковозв’язаного гідроксипроліну та вільного гідроксипроліну у сироватці крові вивчався з метою неінвазійної оцінки спайкоутворення у малому тазі.
Було розроблено схему патогенетичної профілактики спайкового процесу, що включала у собі ведення інтраопераційно протиспайкового розсмоктуючого гелю 50 мл та препарат Тіотриазолін по 1 супозиторії ректально з 1 дня після операції, протягом 14 днів (кінець фази молодих зрощень в процесі утворення злук).
РЕЗУЛЬТАТИ ТА ЇХ ОБГОВОРЕННЯ
Вивчення біохімічних показників сироватки крові в динаміці післяопераційного періоду виявило підвищення рівнів фібриногену та продуктів деградації фібріну (ПДФ) у плазми всіх обстежених жінок як реакцію на оперативний стрес, однак в основній групі концентрація ПДФ з 4 години після втручання була достовірно вище за таку в групі порівняння. Статистично значуща різниця між групами спостерігалась на протязі всього післяопераційного періоду. Визначення рівня білковозв’язаного гідроксипроліну в сироватці крові обстежених жінок показало його достовірне зростання у групі порівняння через 12 годин після операції, з максимумом через 24 години та збереженням концентрації в 1,9 рази вище через 3 доби (p<0,05). В той же час, рівень вільного гідроксипроліну в основній групі був суттєво (в 1,4–1,6 рази) вище за такий у групі порівняння. Зміну показників білковозв’язаного та вільного гідроксипроліну можна розцінювати як ознаку активного процесу формування та розпаду колагену з превалюванням в І групі процесів його лізису, а в ІІ групі – синтезу. Аналіз складу перитонеальної рідини в динаміці післяопераційного періоду показав підвищення її фібрінолітичної спроможності (p<0,05).
Згідно з отриманими результатами період гіперемії в ІІ групі тривав в 2 рази більше часу ніж в І групі. Також ІІ група переважає за кількістю пацієнтів з гіпертермією більше 3 діб – 10 (15,6%), в порівнянні з І групою – 4 пацієнток (5,8%). За часом перебування в стаціонарі переважає ІІ група 3,1%, що отримувала стандартну схему лікування в післяопераційному періоді в порівнянні з І групою 1,9%. Перебіг раннього післяопераційного перебігу оцінювали за 10 бальною шкалою больового синдрому, наявністю ускладнень. Оперовані пацієнтки з І групи оцінювали післяопераційний больовий синдром в середньому на 1,8 бали (p=0,00) з ІІ групи на 3,6 бали (p=0,06). Для знеболення використовували синтетичні опіоїдні анальгетики та нестероїдні протизапальні засоби, які вводили в/м. Оперованим з ІІ групи знадобилось більша кількість ін’єкцій препаратів обох груп в розрахунку на одну хвору.
ВИСНОВОК
Запропонований спосіб є ефективним, патогенетично обґрунтованим та відносно недорогим і може бути використаний у якості патогенетичної профілактики спайкового процесу у жінок репродуктивного віку.